фізіологія тварин

"ФІЗІОЛОГ" - назва збірника статей, де вміщено відомості про тварин і камені, пам'ятка культури. Створений у II або III ст., можливо, в Александрії. Відомості, що у ньому подано, взято із творів і спостережень античних авторів; помітний вплив східних вірувань, а також зусиль християнських апологетів, які у доборі даних керувалися метою наблизити їх до Святого Письма і християнської традиції. Складається із невеликих розділів (близько 50), в яких описано різноманітні тварини, птахи, комахи й мінерали, перелічені їхні особливості й властивості з відповідним символічним тлумаченням. Властивості тварин часто-густо порівнюються із християнськими чеснотами. Зміст "Ф." переносить читача у казковий світ, населений феніксами, сиренами, кентаврами, горгонами, єдинорогами тощо. В Україну прийшов із Болгарії, збереглися в списках слов'янські переклади. Був популярним ще у XVII ст.; подані у ньому легенди поширювались у різних збірниках, народно-поетичній творчості, іконографії. Згодом символічна сторона "Ф." послаблюється, і він набуває форми природничонаукової праці ("Бестіарій").

фізіологія тварин

* * *

має значення тваринне

має значення тваринне

ЕТОЛОГІЯ - біологічна дисципліна, що досліджує поведінку тварин і біологічні засади поведінки людини. Вчення про поведінку бере початок у таких традиційних галузях знання, як психологія, фізіологія та зоологія. Згодом на їх основі сформувалися порівняльна психологія та зоопсихологія, еволюційний аналіз поведінки та Е., яка певного мірою є синтезом згаданих вище дисциплін. Попередником сучасного наукового підходу до вивчення поведінки тварин є Дарвін. Його теорія природного добору дозволяє розглядати поведінку на еволюційних засадах, становить ключовий аспект сучасної Е. Погляди Дарвіна на інстинкт є підґрунтям поглядів засновників класичної Е. Значної ваги набули також висновки Дарвіна про еволюційну єдність людини та представників тваринного світу. Засновниками класичної Е. є австр. вчений Лоренц та голланд. вчений Тинберген. Характерною рисою їх досліджень стала спроба поєднати еволюційне, або функціональне, розуміння суті поведінки з розкриттям причин та механізмів поведінкових актів, а також наголошення на необхідності безпосереднього вивчення поведінки тварин у природному середовищі. Дослідник поведінки має дати відповіді на наступні запитання: які причини конкретного поведінкового акту, що його здійснює тварина; як відбувається становлення цього акту в процесі онтогенезу; яке значення він має для виживання; як відбувалася його еволюція? Концептуальне становлення класичної Е. завершилося у 1950-х рр. У 1960-ті рр. виникла об'єктивна потреба пояснення механізмів поведінкових явищ на всіх рівнях організації живого, а отже, й необхідність тіснішої взаємодії Е. з іншими біологічними дисциплінами. На основі подальшого розвитку міждисциплінарних зв'язків утворився комплекс суміжних дисциплін, що вивчають усі рівні організації та регуляції поведінки в процесах онто- та філогенезу. Вони об'єднуються під загальною назвою синтетичної Е. Згідно з Тинбергеном, внаслідок злиття класичної Е. з нейрофізіологією, багатьма розділами психології, екології, еволюційного вчення та генетики етологами слід вважати усіх біологічно орієнтованих дослідників поведінки. Науковий підхід Лоренца та Тинбергена вирізнявся значною філософською спрямованістю й не лише вплинув на подальший розвиток науки про поведінку, а й стимулював бурхливі дискусії в гуманітарних науках.

ІНСТИНКТ ( від лат. instinctus - спонука, імпульс) - сукупність складних, спадково зумовлених актів поведінки, характерних для особин даного виду за певних умов існування. Первинні уявлення про І. з'явилися ще в античній філософії, де він ототожнювався з "нижчими формами душі" у тварин і протиставлявся вищим душевним проявам людини та людському розумові. Історично І. розглядався як природна основа біологічно важливих спонук, а поняття І. протиставлялося також набутим формам поведінки, навчанню, раціональному, розуму тощо. Якщо поведінка тварин розглядалася як сукупність І., то людська поведінка тлумачилася як комбінація "сліпих" І. та раціональної думки. У психологічних теоріях Фройда та Мак-Дугалла І. ототожнювався з ірраціональними силами, нездоланними мотивами поведінки, спрямованими на досягнення цілей. Інстинктивним проявам поведінки відповідають певні емоції. Дарвін запропонував визначати І. як елементи поведінки, що можуть успадковуватися і є продуктом природного добору, який постійно еволюціонує разом з іншими ознаками та проявами життєдіяльності тварин. Ідеї Дарвіна склали основу класичної етології Лоренца та Тінбергена (1937). Згідно з нею, багато типів поведінки тварин сформовані на основі низки комплексів фіксованих дій, що є характерними для тварин даного виду і переважно детерміновані генетично. Згодом І. почали розглядати як одну з форм адаптивної поведінки, на яку, подібно іншим генетичним ознакам, діє природний добір. На основі новітніх даних етології та генетики створено сучасну концепцію генетично обумовленої поведінки, яка дозволяє описувати та аналізувати структуру поведінки без вживання поняття "І.".

- convention application

1) незначний, дрібний; пустий

2) тривіальний, банальний

3) ненауковий, народний (про назви рослин і тварин)

* * *

1) незначний, дрібний; порожній

2) тривіальний, банальний

3) ненауковий, народний (про назви рослин, тварин)

4) icт. такий, що відноситься до тривіуму

5) бioл. видовий ( про визначення до назви роду в біологічній систематиці)

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

1. n розм.

1) квінтесенція (чогось)

2) фізична привабливість (чарівність); ідеал

3) важна персона

4) знев. нікчема (про людину)

5) той, хто водить (у грі)

2. pron

1) pers. (непрямий відмінок) він, вона, воно

2) demonstr. це

3) як підмет у безособовому реченні

4) у пасивних зворотах

5) як додаток утворює з дієсловами ідіоми

6) як формальний член речення замість підмета, додатка тощо

* * *

1) фізична чарівність, "ізюминка"

2) квінтесенція ( чого-небудь)

3) важлива особа

4) той, хто водить у дитячих іграх

1) він, вона, воно, його, йому, ним, її, їй, нею (про предмети, тварин, іноді про дітей); він, вона, йому, їй ( про людей); коли стать не має значення

2) позначає: групу осіб або предметів; абстрактне поняття

3) вкaз.; зaйм. це

4) викор. для посилення (у конструкціях з дiєcл. to be); життя, справи

1) незначний, дрібний; порожній

2) тривіальний, банальний

3) ненауковий, народний (про назви рослин, тварин)

4) icт. такий, що відноситься до тривіуму

5) бioл. видовий ( про визначення до назви роду в біологічній систематиці)

АЛЬТРУЇЗМ ( від лат. alter - друга (інша) людина, ближній) - моральний принцип, спосіб думок та поведінки, протилежний егоїзму. А. спрямований на благо іншої людини, яке визнається морально більш значущим, порівняно з власним "Я". Принцип А. передбачає ставлення до іншого не як до засобу, а як до самодостатньої цінності. Цей аспект змісту А. був філософськи обґрунтований в етиці Канта. Сам термін "А." належить Конту, центральною ідеєю етичної системи якого є - "жити для інших" С. порідненими з А. є християнський принцип любові до ближнього, моральні настанови буддизму, стоїцизму. Тенденція до А. яскраво виявилася в англ. етиці XVIII ст. (Шефтсбері, Гатчесон). У XIX ст. філософський відголос А. міститься в етиці "співчуття" Шопенгауера, обґрунтуванні щастя за допомогою принципу міжіндивідуальних стосунків ("Я" - "Ти") Фоєрбахом. Розроблений Швейцером у XX ст. світоглядний принцип благоговіння перед життям також близький до етики А. Поняття А. набуло значного поширення у біологічних дисциплінах, які виходять з того, що А. - це дія (сукупність дій) індивіда (групи індивідів), що приводить до підвищення їхньої пристосованості до умов існування за рахунок зниження пристосованості окремої особини. Вперше поняття альтруїстичної поведінки ввів Холдейн, а потім найбільш послідовно воно розроблялося Триверсом. Альтруїстична поведінка може бути несвідомою (як у тварин) або мати усвідомлений характер (як у людському суспільстві), коли альтруїст очікує відповідних вчинків і щодо себе. Альтруїстична поведінка може відігравати особливу роль в еволюції, коли її дотримується значна частина популяції. В цьому разі користь від альтруїстичної поведінки перевищує втрати, що їх спричиняє А.

МАТРІАРХАЛЬНЕ Й ПАТРІАРХАЛЬНЕ у світовідношенні в філософії Фромма - наріжна антропологічна антиномія, яка тлумачиться як вияв сутнісної суперечності, іманентної людському способові буття: за багатьма своїми параметрами (зокрема фізіологічними функціями) людина належить до світу тварин, існування котрих визначено інстинктами й гармонією з природою; водночас вона вже виокремлена з тваринного світу, здатна "трансцендувати" (вийти за межі) природу. Отже, людина - поза природою й водночас є її часткою. Відповідно "матріархальний" комплекс у світовідношенні - це прив'язаність людини до природи, "крові", "ґрунту", а "патріархальний" - націленість на активне самоствердження у світі, уможливлене розривом з першоприродою та створенням "другої" природи. Посилаючись на дослідження швейц. історика права Бахофена, Фромм окреслює світоглядну амбівалентність кожного зі згаданих комплексів. Позитивним аспектом матріархальної прихильності є усвідомлення рівності прав та прагнень кожної людини, святості життя; водночас цей чинник гальмує розвиток індивідуальності, розуму. Мати репрезентує природу й безумовну любов, батько - абстракцію, совість, обов'язок, закон, ієрархію, індивідуалізм (націленість на максимальне самоствердження). Патріархальна орієнтація Старого Заповіту утверджується в Європі з часів Реформації (завдячуючи протестантизму й кальвінізму), наслідком чого стає пожвавлення раціонального мислення й індивідуалізму, домінування концепції прогресизму. Антропологічною особливістю людини є потреба і в М. і в П.; вона - єдина жива істота, для котрої власне існування є проблемою. У класичній філософії близькою до усвідомлення суперечливості М. і П. є розкрита Фойєрбахом дихотомія "чоловічого" й "жіночого" принципів, "розуму" й "серця". Своєрідним зіставленням М. й П. інтенцій знаходимо у розвідках з укр. характерології. Зокрема, Кульчицький, визнаючи позитивні риси світоглядної спрямованості на "Magna mater" (добру землю, Деметру, Матір-Природу) та пов'язаних з нею інтровертизму й кордоцентризму, акцентує також властивий їй брак активної настанови у світовідчуванні, наявність мазохістського начала, комплекс меншовартості тощо; він наголошує необхідність для українства поєднати найкращі активні риси окцидентальної духовності з азійською споглядальністю й настановою на внутрішню "самість" людини.

Мід, Джордж Герберт (1863, Сауд-Хадлі, штат Массачусетс - 1931) - амер. філософ. Закінчив коледж в Оберліні (1883); потому навчався в Гарвардському ун-ті (1887 - 1888), де слухав лекції Джемса та Ройса. У 1889 - 1891 рр. вивчав філософію, лінгвістичну антропологію та психологію у Берліні та Ляйпцігу. У 1891 - 1893 рр. викладав у Мічиганському ун-ті, а од 1893 р. очолює кафедру філософії у Чиказькому ун-ті. Під час навчання у Німеччині відбувається знайомство М. із Дьюї і розпочинається їхня подальша співпраця. Під впливом Дьюї М. переходить з позицій гегельянства до прагматизму. Дискусія обох філософів на шпальтах наукової періодики заклала теоретичні підвалини Чиказької школи прагматизму. Курс лекцій, прочитаних М. на філософському ф-ті в Чикаго, було опубліковано під назвою "Соціальна психологія". Основна праця "Дух, самість і суспільство з точки зору соціального біхевіориста" (1934), як і всі інші, побачила світ уже після смерті М. Новизна концепції символічного інтеракціонізму полягає у тому, що класичне співвідношення соціальної структури та людини було переосмислене на основі концептів людської дії, її самоідентифікації, мислення та взаємодії людських груп. М. наголошував, що людина, на відміну від тварин, розумна істота, яка діє у символічному оточенні, проте символізація не зводиться до індивідуальної дії, оскільки включає переживання іншого, що присутнє у процесі саморефлексії, самоідентифікації та самоконтролю. Акт тілесного народження людини становить лише передумову генези самості, яка відбувається у процесі символізації. Самість людини постійно конституюється у безпосередній практиці суспільного життя. Соціальна дія людини координується символами - ідеальними об'єктами, що сигналізують про об'єкт та його властивості. У повсякденному житті найпоширенішими символами є слова буденної мови. Взаємодія людей відбувається на безпосередньому та символічному рівнях. Завдяки символічному мисленню людина набуває інтерактивної здатності, тобто вивільняється від необхідності набуття знань у безпосередньому досвіді. Взаємодіючи, люди створюють символічне середовище, завдяки якому можуть підтримувати існуючі або конструювати нові соціальні структури та інституції. Ідеї М. про людську дію, самість, символізацію, інтеракцію, контроль і організацію утворили концептуальні засади теорії комунікативної дії, рольової теорії, інтеракціонізму, когнітивної соціології.

[br]

Осн. тв.: "Сучасна філософія" (1932); "Дух, самість і суспільство з точки зору біхевіориста" (1934); "Поступ думки у дев'ятнадцятому сторіччі" (1936); "Філософія дії" (1938); "Соціальна психологія" (1956).

ПСИХОЛОГІЯ ( від грецьк. ψυχή - душа; λογοζ - вчення) - наука про становлення, розвиток, закономірності психіки людини та тварин. До серед. XIX ст. П. була структурною частиною філософії і розвивалась у її межах. Упродовж століть явища, що їх вивчала П., підводилися під загальне поняття "душа". Перший систематичний виклад П. належить Аристотелю, який розглядав "душу" не як тонку матерію (на відміну від Анаксимена, Геракліта, Демокрита, Епікура), а як форму організації живого тіла. У філософії Нового часу П. - передовсім вчення про властивості суб'єкта пізнання, які допомагають або заважають осягненню об'єктивного світу. Декарт протиставляв акти рефлексії над власними думками актам реакції на зовнішні реалії і визначав свідомість як особливу непросторову субстанцію, що її суб'єкт може споглядати завдяки інтроспекції ("внутрішньому зору"). Гоббс, Локк, Г'юм створили концепцію асоціацій; Спіноза - вчення про афекти. Ляйбніц та Гербарт ввели поняття позасвідомого. Виділення П. в окрему наукову дисципліну відбувається у XIX ст., що було пов'язано із досягненнями природничих наук, передусім біології. В кін. XIX ст. активно розвиваються дослідження процесів пам'яті (Еббінгауз), уваги (Кеттел), емоцій (Джейтс) та навиків (Торндайк). На поч. XX ст. виникли три методологічних підходи, які зумовили розвиток П. у пер. пол. XX ст.: психоаналіз, гештальтпсихологія, біхевіоризм. Психоаналіз звертається до динаміки взаємодії свідомого та позасвідомого, зосереджується на дослідженні останнього, знаходячи в ньому фундаментальні комплекси, що зумовлюють внутрішнє життя людини Г. ештальтпсихологія вивчає цілісні психічні структури ("гештальти"), які не можна розкласти на елементи. Біхевіоризм розглядає поведінку людини як сукупність реакцій на стимули зовнішнього середовища. В серед. XX ст. на основі філософської антропології та персоналізму виникає традиція "гуманістичної психології", смисловим центром якої є людська особистість та умови її самоактуалізації (Роджерс, Маслоу). Включення в "гуманістичну П." екзистенційної проблематики приводить до появи екзистенційної П. (Мей, Франкл, Ялом) та онтопсихології (Менегетті), в яких досліджуються феномени часу, смерті, сенсу життя, свободи. В цей же період формується діяльнісний підхід у П. (Рубінштейн, Леонтьєв). Виготський досліджує соціокультурну обумовленість індивідуальної свідомості. В укр. П. розвивається ідея про те, що психіка не тільки детермінується об'єктивною реальністю, а й сама детермінує поведінку та діяльність особистості, а тому є особливим буттям. Наприкін. XX ст. в Україні розвивається "П. вчинку" як різновид екзистенційної П., в якій вчинок є способом онтологізації психічного.